- Олександре Васильовичу, чому ви обрали саме професію гінеколога?

- Як я вирішив стати гінекологом – це цікава історія. Взагалі я готував себе до кар'єри терапевта. Тоді ця спеціальність не була популярною.

Мені дуже подобалась терапія, а саме вузька терапія: неврологія, ендокринологія. Всі навколо казали: ну раз ти хлопчик, то будеш терапевтом. Я обирав серед чотирьох найпоширеніших спеціальностей: педіатрії, хірургії, агушерства та гінекології, і терапії.

На той час я не дуже комфортно почував себе в хірургії, тому розрахував, що аку-шерство і гінекологія настільки розгалуджені, що я зможу обирати. Адже є консервативне лікування: тобто я можу бути репродуктологом, але ніколи навіть не підходити до операційного стола, і це буде чесно :)

Але доля розпорядилась інакше, і згодом, коли я почав працювати, мене дуже зацікавило саме акушерство, і я присвятив йому 8 років. І хоча мені дуже подобався цей напрямок, згодом я від нього втомився, адже не бачив розвитку в цій галузі. Все ж таки гінекологія більш технологічна і дозволяє більше практикуватися в різноманітних втручаннях. Тому згодом я став "мігрувати" (з професійної точки зору) в гінекологічну хірургію.

- Як змінилось ваше життя після 24 лютого?

- 24 лютого для мене почалось, мабуть, як і для всіх… З однією відмінністю: про війну я почув від конс'єржа, коли вийшов вигулювати свою собаку. Я досі пам'ятаю той день, тому що ця новина стала для мене повним шоком.

В той момент наша сім'я була розпорошена: дехто з членів сім'ї перебував у лікарні після операції, а маленька донька також була не зі мною. Але ми зі всім впорались.

Мої батьки ще залишаються у Маріуполі. Нашого будинку вже не існує... Але вони тримаються, і мені здається, що саме вони показують нам взірець того, як можна виживати навіть в таких умовах.

- Які бачите основні виклики для гінекологів зараз?

- Основні виклики нашої спеціальності, і не тільки гінекології, стосуються перш за все положництва, тому що положництво не може бути відкладено і багато станів в положництві потребують таких заходів, як наприклад переливання крові або догляду за дитиною, яка народилась передчасно. І це реальні виклики на сьогодні.

Окремо стоїть галузь репродуктології, бо українські репродуктологи сьогодні вимагають від Європейського товариства репродукції та ембріології людини, щоб росію виключили з нього. Адже неможливо, з одного боку, прагнути боротися за життя, а з іншого – підтримувати цю війну. Крім того, репродуктологи зтикнулися з проблемами транспортування ембріонів та біоматеріалу; багато проблем на початку війни виникло і з сурогатним материнством. І це все не є нормально.

- Олександре Васильовичу, на вашу думку, яка першочергова допомога потрібна від держави, волонтерів, аби підсилити можливості лікарям допомагати вагітним та новонародженим малюкам?

- Першочергова допомога, яка потрібна – це розроблення нової концепції мобільності, тобто оперативного надання послуг на місцях, адже багато людей залишились без зв'язку та доступу до лікарень через пошкоджену інфраструктуру.

І хоча сьогодні держава починає наздоганяти те, що чомусь не робила раніше, наприклад, робити електронні рецепти на антибіотики тощо, але при цьому забуває, що сьогодні вже не можна просто так потрапити до свого сімейного лікаря, адже багато їх поїхало. Тому система, яка розрахована на роботу в стаціонарах, не буде працювати в умовах такої мобільності та міграції населення.

Мені здається, що бажано було сформувати такі невеликі команди, які б надавали виїзну медичну допомогу на місцях або в районних центрах. Тим більше, що зараз є велика кількість мобільного обладнання, яке зручно пересувати. Наприклад, є УЗД обладнання та мобільні датчики, які можна використовувати навіть за допомогою мобільного телефону. Також мова йде про мобільні лабораторії, мобільні шпиталі, які могли б вирішити питання доступності медичної допомоги.

- Що можете порадити вагітним жінкам під час війни?

- У мене були і є пацієнтки, які дізналися про свою вагітність на самому початку війни або вже під час неї. Багато хто них дуже переймаються, що робити, адже навіть на невеликому терміні вагітність накладає певні обмеження. З іншого боку, українські жінки у другу світову війну теж вагітніли і народжували, і все це відбувалось за набагато гірших умов.

Незважаючи на те, що медична система в Україні сьогодні частково зруйнована, багато лікарів залишаються тут і надають допомогу майбутнім мамам. Також завжди можна отримати онлайн консультацію, адже це вже наша нова реальність. Звісно, не все можна діагностувати онлайн, але можна отримати електронне направлення тощо.

Тобто більшість вагітних все ж таки отримують допомогу в Україні, а також радяться зі мною, якщо знаходяться за кордоном. В деяких країнах медичні системи залишають бажати кращого, а амбулаторна ланка в Україні є досить потужною в порівнянні із закордонними аналогами.

- Як ви вважаєте, чи варто зараз планувати вагітність чи почекати кращих часів?

- Варто чи не варто планувати вагітність зараз - кожна родина вирішує це для себе. На прикладі моїх пацієнтів можу сказати, що більшість відкладає ці плани на майбутнє. Хочу підкреслити, що рівень стресу, який ми всі зараз переживаємо, не сприяє настанню вагітності.

Але якщо вагітність все-таки настала, то 100% її потрібно виношувати, адже це унікальний шанс привести нову людину в світ. Звісно, потрібно подбати про свою безпеку і безпеку майбутньої дитини. Напевно, що у прифронтових та фронтових зонах люди про планування вагітності навіть не думають.

Тому живіть, плануйте, а доля розпорядиться вже по-своєму.

- Що вас надихає та дає сили працювати у такі складні часи?

- Мене підтримують в цей час люди. Спілкування із ними мене заряджає, дає енергію. Також це і робота. Коли я був два місяці не в Києві, у мене була невелика робота: спочатку я вів онкологічний прийом, потім почалися операції. Але саме люди, розуміння того, що ми говоримо однією мовою, що ми відчуваємо однаково - все це мене дуже надихало.

Що забирало енергію, так це слова жалю та співчуття від пацієнтів або знайомих щодо того, що я та моя родина з Маріуполя. Мені хотілося залишитись з цими емоціями сам на сам і не ділитись ними.

Сьогодні для мене, як для лікаря, важливе відчуття того, що я потрібен, що я допомагаю. Вважаю, що ми не повинні зупинятись через війну, а навпаки, робити все як мінімум на довоєнному рівні, а ще краще – на максимумі своїх можливостей. Так, є певні обмеженя в інструментарії, в діагностиці, але сьогодні ми можемо навіть з того, що залишилось, давати якісну консультативну або оперативну гінекологічну допомогу.

І я радив би не відходити від цього стандарту, бо це як дбати про себе щодня: прокидатись, вмиватись, робити зарядку. Це той мінімум, який ми всі маємо виконувати, бо інакше навіщо це все? Ми повинні всі триматися, це марафон. І я впевнений, що ми його витримаємо і отримаємо моральну перемогу в цій війні. Раджу всім на це налаштуватись.